Микола Сунгуровський

Загроза національній безпеці у тому, щоб різко змінювати її напрям

Слово «сьогодні» у висловлюванні президента є ключовим. На сьогодні — так. Але взагалі відмовлятися від якогось вектора було б безглуздо. Тобто я це розцінюю не інакше як спробу вмовити самого себе. За кожним словом там стоять певні наслідки, певні зобов’язання. Річ у тім, що якщо Україна перестає орієнтуватися на яку-небудь систему колективної безпеки, то вона має однозначно сказати, що ми будемо не лише позаблоковою (бо позаблоковий статус жодних гарантій не дає), а й нейтральною державою. Це означає, що треба міняти воєнну доктрину, модель збройних сил, треба міняти практично всю систему національної безпеки, а це дуже великі гроші, яких Україна не має. Тож як забезпечити реалізацію цих слів, я поки не знаю. Я бачу загрозу національній безпеці в тому, щоб різко міняти якісь вектори — це насправді досить небезпечно. Причому тут на перші ролі виходить навіть не військова, а економічна безпека й питання державного суверенітету, адже якщо Україна залишається беззахисною, віч-на-віч із Росією, враховуючи той факт, що зараз іде експансія російського капіталу (скуповування активів українських підприємств, земель), то в недалекому майбутньому можливе просто поглинання України. Як говорила російська влада, «навіщо нам ВПС України, ми її купимо». Зараз ця стратегія реалізується вельми успішно.

Україна вже долучилася до дискусії розробки нової європейської політики у сфері безпеки. Йде обговорення нової стратегічної конструкції НАТО. Україна подала туди проекти офіційно, й особисто ми брали участь у громадських організаціях, подавали свої пропозиції. Які ще пропозиції? Більше пропозицій не було. Якщо є російська ініціатива створення єдиної європейської системи, то це поки що лише ініціатива — під нею поки що нічого конкретного немає. А те, що президент пропонує самій Україні сформулювати якусь ініціативу, то я не знаю, чи вистачить у нас на це, по-перше, засобів, а по-друге, міжнародної репутації . ГУАМ і всі проекти в рамках ГУАМ і ЄС, які Україна не реалізувала, достатньою мірою ослабили міжнародний імідж України, тож групувати довкола себе зараз когось навряд чи вдасться — треба спочатку показати якісь результати. У цій ситуації я рекомендував би сформулювати не українську ініціативу, а українську позицію. Знову ж таки, ця позиція має чітко відбивати наш реальний стан і можливості, а не голослівне «чого ми хотіли б». Так політику не роблять.

По-перше, на сьогодні найраціональнішим є мораторій на будь-які зміни, виходячи з наявного стану Збройних сил і економіки. Грубо кажучи, навіть якщо ми переглянемо якісь суспільні пріоритети й виділимо на збройні сили 2,4%  ВВП з урахуванням падіння цього ВВП, то цих грошей все одно не вистачить для того, щоб здійснювати достатньо результативні кроки в бік реформування. Тому зараз необхідно зосередитися на стабілізації збройних сил, на якийсь час припинити всі ці розмови «вступу чи невступу» будь-куди. Якщо в своїй промові президент ключовим словом зробив «сьогодні», то я його підтримую.

Те, що не можна припиняти руху в систему колективної безпеки — євроатлантичну систему — в цьому я також упевнений. Якщо зробити, наприклад, оцінки альтернатив цьому курсу, то альтернативою є вступ України в ОДКБ. Погляньмо, які стандарти, які взагалі національні інтереси проголосила Україна, і яким інтересам відповідає той чи інший шлях. Зокрема, дуже багато фахівців бачать таку вигоду в приєднанні України до ОДКБ — це дасть можливість начебто майже безкоштовно модернізувати збройні сили, бо Росія членам ОДКБ надає переваги з технічного оснащення. Погляньмо, яку користь мають ті країни, які одержують це озброєння. Це озброєння йде з радянських складів — воно застаріле, нічого нового Росія не постачає. У нас свої збройні сили не в змозі чогось нового поставити. Тобто це означає консервацію технічного рівня збройних сил щонайменше років на п’ятнадцять.

Тому хотілося б побажати нашим політикам, щоб вони зважували свої слова, бо кожне слово за собою щось несе — має бути наповнене сенсом і підтримане засобами.