Фото Андрія Мосієнка

Маємо погану звичку – готуватися до ефірів. Тому отримавши запрошення на інтернет-марафон з приводу підсумків першого року Януковича, сіли пригадувати – чим запам’яталися ці 365 днів особисто нам.

Пам’ятаєте геніальний теле-вислів Таїсії Повалій 2004 року (цитуємо по пам’яті): "Люди стали жити краще, тільки вони цього ще не помічають"?

Сьогоднішня влада, схоже, сама повірила у згадану тезу і тепер азартно жонглює процентами, коефіцієнтами, інфляцією, ВВП та іншими цифрами, намагаючись математично усе це довести – може, так люди помітять, що жити стало краще?

Ми, чесно кажучи, попри владну престидижитацію покращення життя теж не помічаємо, крім сталінського "стало веселіше". Але президент – це штука інша.

Якщо у нас із вами є президент – значить ми повинні помічати його наявність? Повинні, чи ні?

Перший подвиг президента, який помітили пересічні люди – це сумнозвісні Харківські угоди. Усі одразу сказали: "Оце сила!". Прийняв вольове рішення, дав команду "фас" бойовим депутатам – на раз-два зламали опір опозиції та усе ратифікували. Супер-молодець!

Але ж тепер, коли Газпром відвертим текстом послав Україну з перерахунком ціни на газ, люди засумнівалися: може, якби не тоді, а оце зараз поторгуватися за флот, то і формулу ціни б заразом виторгували?

Бо як результат маємо поки нещасні сто доларів знижки, що, як заведено в супермаркетах, вираховуються після подвійної націнки. Хіба зайвим був би флотський аргумент у складній газовій партії з Росією?

Розумні люди тоді ще говорили – а зараз це стає очевидним – недалекоглядно вчинили наші можновладці, навіть, якщо хочете, нерозумно. Куди поспішали? Хіба не можна було трохи поміркувати?

А так хвацькі хлопці з Кремля розвели їх, як лохів, просто кинувши на стіл сотку.

Це двічі дивно, враховуючи, що багато хто з нашої еліти має солідний картярський стаж. Та й сам Віктор (тоді ще не Федорович, а просто Вітя) під час сидіння у колонії не тільки у волейбол, певно, грав. Для тих, кому не подобаються блатні аналогії, сформулюємо інакше: обов’язок президента – дбати про стратегію.

А стратегії за Харківськими угодами як раз і не спостерігається, навіть у мікроскоп.

Отже продаж Севастополя за 100 доларів – це не стратегічний вчинок, не президентський, і навіть не ігроцький. Лоховський якийсь вчинок вийшов, якщо чесно.

Подібне рішення могли прийняти хіба дрібні промисловики, у яких сьогодні через газ проблеми з собівартістю. Але аж ніяк не стратег. Виходить, президент виступив як рядовий підписант – підмахнув, не дивлячись, словом.

Ну гаразд, перший президентський млинець – глевкий. З газом у президента не склалося. Зате стався вікопомний прорив у шкільній освіті – усіх дітей під час літніх канікул гамузом перевели на "більш прогресивну" стару-добру 11-річну систему.

Як результат на цілий рік (хіба тільки один?) залишили без підручників не тільки 10-класників, яким тепер належить за два роки засвоїти трирічну програму, але й учнів 9, 8, 7, 6, 5 класів – бо усі чинні їхні підручники було розраховано на 12-річний цикл.

Нагадаємо принагідно, що екзотичне розпорядження – для виправлення ситуації качати підручники з Інтернету попараграфно отримали тільки найстарші – про решту освітні мудреці просто забулися.

Що стосується нас особисто, то ми мусили терміново евакуювати сина-десятикласника зі школи до коледжу, куди руки міністра торгівлі освітою поки ще не дотягнулися, і де є шанс на стабільну програму навчання.

Син, до речі, спілкується з однокласниками, які залишилися під реформою, і переказує нам, що все відбувається саме так, як і планував Табачник: шаляй-валяй, вчителі у розпачі, підручників немає, домашні завдання ніхто не робить з простою відмазкою: вчора не було Інтернету.

Як результат – вирощуємо покоління неуків.

Ми не є великими фахівцями у питаннях освіти. Тому не готові починати суперечки, що краще – 11 чи 12 років. Але знаємо твердо – система освіти за самою своєю природою не допускає раптових змін.

Давайте згадаємо, як запроваджувалася 12-річка: починаючи з 5 класу діти навчалися за новою програмою і кожен рік отримували нові підручники, які потім передавали молодшим.

Поступовість та спадковість – от що забезпечував такий перехід. А тут – раз і все! До 2015-го – чотириста тисяч неписьменних випускників щороку!

Як на це подивився президент? Підмахнув, не читаючи. Бо якби почитав, одразу б замислився – чи можна отак от в один день радикально міняти систему шкільної освіти? Адже стратегія – питання президентське.

От і виходить, що ректорська мафія та міністерство торгівлі освітою використали Януковича, як підписанта для того, щоб покласти в кишеню мільярд доларів.

Скажіть, будь ласка, чи це президентський підхід? На жаль, мусимо визнати, що і тут Янукович проявив себе, як слухняна лялька у чужих руках.

Ідемо далі. І тут – найцікавіше. Це, пробачте на слові – Податковий кодекс. Давайте спробуємо подивитися на це явище очами нормальної людини.

Стара податкова система України неефективна і відверто ідіотська – усі з цим погоджуються. Але перед тим, як доручити комусь її реформувати, нормальна людина запитає: а хто ж автор цієї старої та ідіотської системи? Хто, так би мовити, генеральний конструктор?

А запитавши, нормальна людина отримає відповідь: автором нашої податкової системи є Микола Янович Азаров.

Для тих, хто полінується іти за посиланням уточнимо – тільки за перші вісім років після прийняття законів про прибуток та ПДВ, до них було внесено ДВІСТІ поправок.

Верховна Рада в середньому двічі на місяць давила на кнопки, голосуючи поправки до цих законів. І почала це робити буквально з перших днів після їх прийняття. А ДПА відповідно кожен цей законопроект, як, власне, і основні тексти, готувала або візувала.

А тепер давайте, проведемо аналогію. Купили ми, скажімо, машину. Двічі на місяць її з першого ж року ремонтуємо. Врешті-решт розуміємо все-таки, що це – повна розвалюха, тому ідемо купувати нову. Яку ж тепер виберемо модель? Правильно. Нову від того самого виробника!

Це по-президентськи? Це стратегічно?

Ну добре, дідько з ним, з Податковим кодексом. Кінець кінцем, як писав Фонвізін, не панська це наука, географія – є візники. Але хіба власний, президентський імідж теж справа не панська?

От якби ми з вами були президентом, то хіба б не поцікавилися у прокуратури: чи не можна судити Тимошенко за щось інше, ніж виплата пенсій та закупівля машин для швидкої?

Хіба обов’язково виставляти себе на сміх перед міжнародною громадськістю? Хіба обов’язково руйнувати президентські рейтинги у власного ж виборця?

Але Янукович не поцікавився. Чи то не почув відповіді...

Або найсвіжіший приклад – Шевченківська премія. Це ж курям насміх. Вся країна затамувавши подих слідкувала за боротьбою симпатиків Шкляра з антипатиками, а думка самого гаранта Конституції так і не прозвучала.

Що означає відсутність "Чорного ворона" в указі – позбавлення премії, відкладення вручення, недовіра Шевченківському комітету?

Отже виникає запитання: а власне, підсумки чого протягом першого року після виборів маємо підводити? Що, окрім географічних, граматичних та історичних помилок робив наш президент у ці 365 днів?

Ах, так! Мало не забули! Політичну реформу. Точніше, її відміну. Конституційний суд одним махом викреслив п’ять років з історії країни.

Виявляється, неправильно ми жили весь цей час, незаконно. Пропонуємо навіть звернутися до того ж самого КС з проханням виключити 2005-2010 роки із загального стажу життя українців. А що – такі ж рішення не оскаржуються.

Але, геть іронію. Бо відміна політреформи, яка зосередила владу в руках президента – це вчинок гідний не тільки Гаранта, але й Володаря. Попри юридичні, логічні, історичні закони – вперед, до перемоги! Так?

Це на перший погляд.

А на другий виникає запитання – якщо людина протягом цілого року не користувалася навіть тою владою, що мала, нащо йому більше? Невже для того, щоб нарешті зняти все-таки некомпетентного Азарова і поставити нормальну людину? Хотілося б вірити, але у перший рік цього все-таки не сталося.

Тож коли очевидно, що нашим президентом весь час маніпулюють, щоб він слухняно підписував самовбивчі документи, виникає підозра – а чи відміна політреформи не з того самого ряду?\

Кому все-таки вигідно, щоб президент отримав усю повноту влади, а точніше – усю повноту відповідальності за чужі дії?

Чи не здається вам, шановні читачі, що вся ця історія занадто нагадує стару байку про хлопців, яким батько-тесля звелів посвистіти за вратами у церкві, щоб перевірити акустику? Хлопці довго радилися, чи це не гріх – свист у храмі, аж поки старший велів молодшому: "Свисти, Ваньку, ти дурніший!".

Знаходячись у повній залежності від свого оточення – Азарова, Колеснікова, Клюєва, Хорошковського, Табачника та інших – як до антиполітреформи, так і після, президент все одно не здатен приймати самостійних рішень.

Але тепер він змушений буде ще й за них особисто відповідати. За рішення, на які не впливає і за людей, від яких залежить.

І йому доведеться спочатку слухняно свистіти, а потім отримувати за це по шиї.

Точно так, як у старій, але мудрій байці.

Брати Капранови, для УП