Час для цього інтерв’ю лідер «Нашої України» Віктор Ющенко буквально «викроїв» між передвиборчими поїздками регіонами країни. За два останні місяці він побував у багатьох областях. Напередодні народного плебісциту 28 жовтня ми, звісно ж, говоримо про парламентські вибори, а також про те, якою має стати Україна після виборів. «Якщо я був для вас переконливим, не забудьте поставити галочку навпроти №14», — напівжартома агітує Віктор Андрійович наприкінці розмови. Я так само напівжартома зауважую, що номер «Нашої України» у бюлетені, помножений на два, дорівнює даті виборів — 28 жовтня. «Цей №14, думаю, випав «Нашій Україні» не випадково, — вже серйозніше зауважує Віктор Ющенко. — Ця цифра у мене чітко асоціюється зі святом Покрови, яке відзначили 14 жовтня. Бог усе бачить...»

«Україна» йде в піке

— Вікторе Андрійовичу, до завершення цієї виборчої кампанії лишилися лічені дні. Ви особисто та очолювана вами «Наша Україна» неодноразово брали участь у виборах. Якими є ваші висновки і враження щодо цих парламентських перегонів–2012?

— Мені здається, що основною відмінністю цієї виборчої кампанії є те, що ні партією влади, ні провідною опозиційною силою не запропонований порядок денний для України на 2013, 2014 та 2015 роки. Є відчуття того, що змагаються не доктрини, не програми, не відповіді на те, як ми будемо жити далі, а навпаки — відбувається дискусія такого собі побутового рівня, в якій домінує взаємо­знищення і яка має дуже багато мілітарних рис. Через це мені здається, що ми далеко відкинуті від серйозного національного діалогу. І тому на порядку денному не стоять ті ключові серйозні питання, які вже 29 жовтня постануть перед нами.

— Тобто наступного дня після виборів. Які саме питання маєте на увазі?

— Є з півтора десятка речей, на які, безумовно, треба давати відповідь. Починаючи з того, що ми будемо робити з Московською газовою угодою 2009 року, яку Україна не може обслуговувати. Це ж стосується і Харківських угод 2010 року. Або інше: що ми робимо, наприклад, із пенсійною політикою, бо в нас уже більше 60 млрд. грн. дефіциту Пенсійного фонду (лише за 10 місяців цього року додалося ще 8 млрд. грн. дефіциту). Як ми будемо об’єднуватися навколо основного зовнішньополітичного питання — набуття асоціативного членства в Європейському Союзі, або як ми здобудемо зону вільної торгівлі. Таке враження, що літак під назвою «Україна» йде в піке. Адже жодної відповіді на найскладніші українські виклики від ключових політичних гравців так і не пролунало в жодних політичних дебатах чи програмах.

Тому виборча кампанія пройшла досить побутово, псевдореалістично. Адже ті сили, які зачіпають тему пенсій, зарплат, життя без податків, будівництво дитсадків чи стадіонів, говорять про вила чи висувають якісь комунальні гасла, вони насправді на 180 градусів розвернуті в іншу сторону від тих точок, з яких починається добробут нації. І від цього, чесно кажучи, не затишно, тому що тебе весь час закидають примітивним популізмом.

Підсумовуючи, скажу так: є велике розчарування у тому, що лідери політичних перегонів (маю на увазі, перш за все, партію влади, бо це її обов’язок, а також тих, хто претендує на провідне місце в лавах опозиції), мені здається, не мають українського плану, не можуть його скласти і не знають, куди нам далі йти. Бо та ж влада обрала виборчу стратегію «валити на попередника». Чому? Знову ж таки через відсутність у партії влади розробленого національного курсу — плану розвитку країни.

Стабільність забезпечить лише демократія

— Я так розумію, що патріотичне об’єднання «Наша Україна» має такий український план?

— Звісно. Зверніть увагу: якщо ми говоримо про соціум або конструкцію нашої влади, то найслабшим місцем є слабка внутрішня гідність, слабка внутрішня інтеграція, слабка помісність — усе те, що рано чи пізно виникає, особливо на початку становлення будь–якої нації. Тільки–но починає формуватися нація, як виникає домашнє завдання, починається переосмислення: наскільки ми близькі і єдині? Чи ми говоримо про мову, чи про пам’ять, чи про культуру, чи про церкву, чи про звичаї та традиції. Це те, що дає силу єдності, цільності, а вона тоді вже безумовно ставить на порядок денний прикладну політику. Бо якщо ми не дали відповіді на національне питання, тоді важко братися за реформи. Адже тоді, як правило, вони ніколи не дають ефекту. Бо самоїдство і взаємопоборення забирають увесь ресурс. Для нас це водорозділи, навколо яких проходить ціла берлінська стіна. Причому стіна не лише з боку політичних сил, а досить часто існує стіна й у суспільстві.

І тому праві сили сформували триєдиний пакет, який терміново має бути покладений в основу національного політичного курсу: політика національного відродження, політика демократизації та інтенсивної європейської інтеграції. Коли ми говоримо про національне відродження, порозуміння і національний діалог — це та політика, яка дає відповіді на всі серйозні виклики. Не можна робити вигляд, що краще про це не говорити. Бо інакше ці виклики, як ерозія, роз’їдатимуть суспільство. Так рухалася кожна нація, і тому тема національного порозуміння, єдності, діалогу — це позиція №1 у нашій правій платформі. Без цього про жодні зміни не йдеться.

Друге. Перед Україною паралельно стоїть питання демократизації у найширшому значенні цього слова. Починаючи від розуміння того, що Україна може існувати як незалежна держава тільки в демократичних координатах. Будь–яка авторитарна чи диктаторська модель у нас рано чи пізно призведе до альянсів і політичних домовленостей, від яких недалеко до колонії. І тому, якщо ми хочемо дійсно мати високі економічні стандарти, перемагати економічно і соціально, рухатися в прогресі, мати стабільність — це все забезпечить лише демократія. Не буває такого, щоб та чи інша нація, не навівши ладу у своїх внутрішніх відносинах, досягла високих стандартів життя. Якщо ми візьмемо для прикладу країни нової демократії — Чехію, Польщу, Литву, то там глибинні демократичні перетворення відбулися як незворотні, а за ними ви завж­ди побачите великі соціальні успіхи. Сьогодні ж у нас відбувається політика, протилежна до місії демократії.

І третє: ми за останні 6–7 років з країни, де економіка була не визнана навіть ринковою, прийшли до країни асоційованого члена ЄС. Це та угода, яка лежить у нас у шухляді. Дійсно, велика дорога була пройдена за ці роки. За кілька років, кілька урядів. На цю мету працювала значна частина українського суспільства. І тому сьогодні зупинитися у сінях перед асоційованим членством є великою і особливо прикрою помилкою. І те, що ці відносини перервані, що виникла якась пауза, що формується мотивація для такої паузи, — праві сили це дуже турбує. Це неправильно і з боку Брюсселя, і з боку України. Бо ми не повинні змінювати відносини українського народу із європейською сім’єю через ексцеси, які виникають у верхньому ешелоні влади чи в середовищі політичних сил. Якщо не змінити цей характер відносин, то не відбудеться не лише наше асоційоване членство в ЄС як предтеча повноправного членства, ми серйозно та безповоротно підемо за сценарієм «Білорусь №2».

Розчарування минає, національна ідея відроджується

— У ході виборчої кампанії ви побували в багатьох регіонах України, спілкувалися з людьми, бачили їхні очі. Які ваші враження? Що цікавить українців найбільше?

— Ви знаєте, в багатьох областях я побував уже двічі за виборчу кампанію. І якщо пригадувати перший діалог два місяці тому і той діалог, який зараз відбувається, то він на дві третини інший. Я б сказав, простіший — з точки зору базового порозуміння, з точки зору платформи цієї розмови. Моє таке відчуття, що я є свідком якогось ренесансу, відродження того, що було в попередні часи, коли ми говоримо про національну ідею та національне гартування. Мені здається, людьми зроблена велика переоцінка в думках, що ж саме відбулося, у тому числі за мої п’ять років президентства.

Два місяці тому, коли я говорив про панукраїнську політику, політику правого курсу, то в аудиторіях відчувалося розчарування в тому, що за роки мого президентства ця політика не була реалізована, і дуже часто ставили запитання: чому? Частина людей тоді легко мігрувала до радикальних ідеологем або до доктрин популістичних. Очевидно, за цей час підтримка популізму явно зменшилася. Я говорю, перш за все, про підтримку так званої об’єднаної опозиції, яка зараз удвічі скоротилася. Це великий перегляд, мені здається. А два місяці тому було таке відчуття, що люди, які тебе слухають, принаймні певна частина, мали інші погляди про національно–політичний курс, який треба реалізовувати після 28 жовтня 2012 року.

Сьогодні ж за півтори–дві години спілкування з людьми ми стаємо на одну платформу, навіть якщо під час попереднього відвідування цього регіону було дещо інакше. Відчувається більша консолідація навколо українського питання, його вирішення, демократизації. Я говорю не про загальну, а про свою аудиторію, яка більше підготовлена до правого вибору. Але навіть у такій аудиторії я є свідком того, як змінюється людська уява про те, як має виглядати успішна українська політика. І мені приємно, що після дещо ностальгічного, але гарного аналізу люди повертаються до належних оцінок мого політичного курсу в 2005—2010 роках.

Хоча під час перших зустрічей розчарувань вистачало. Але я казав у відповідь: ви знаєте, в мене немає розчарувань! Бо в часи мого президентства темпи зростання економіки досягали 7,5% на рік і були найвищими в Європі, у той час як зараз вони становлять 0,5%, а інвестицій за 2005—2010 роки Україна отримала 36 млрд. доларів, тоді як нині 5 млрд. інвестицій втекло з України. За п’ять років національний бюджет збільшився утричі, середня зарплата збільшилася в чотири рази, а середня пенсія — у п’ять. Тут немає у чому розчаровуватися.

Або якщо ми говоримо про сферу духовну і гуманітарну, то я гордий тим, що ми по іншому подивилися на нашу спадщину, нашу історію. Це зблизило нас. Ми почали з найбільшого протистояння на Майдані, але за п’ять років ви не згадаєте жодного страйку. А коли ви ще бачили такого розкутого журналіста, як у ці п’ять років? Я не ідеалізую і далекий від думки, що ми мали справді вільну пресу. Ми просто йшли по цій дорозі найкращими темпами, ніж будь–коли за останні 22 роки. Можливо, ця політика багатьом була незрозуміла, але, якби їй дали належну підтримку, належний час для реалізації, ми зараз були б в іншому місці.

У спілкуванні з людьми мені подобається, що ця розмова непроста, терпелива та з аргументами. Подобається те, з якими темпами через цей національний діалог відбувається належне порозуміння і, я б сказав, наближення до тієї політики, яку проводив я.

«Ми не воюємо проти когось, а змагаємося»

— Патріотичне об’єднання «Наша Україна» починала виборчу кампанію практично з чистого аркуша. Що вдалося патріотам протягом цих кількох місяців?

— Ви правильно відзначили, що наша політична сила вступила у виборчу кампанію два місяці тому як об’єднання правих сил. Усі інші сили вже півроку говорили про свої політичні проекти. Останнім проектом, який з’явився в українському політичному житті, був союз патріотичних сил «Наша Україна». Це було пов’язано з тим, що попереднє виконавче правління партії «Наша Україна» через свою мімікрію, через десятки, на мій погляд, не моральних переговорів, проведених з окремими шулерами від так званої об’єднаної опозиції, врешті–решт прийшли до хибної лінії, коли їм двом дають місця у списку за умови, що вони все зроблять, щоб перевернути ситуацію всередині партії. Щоб «Наша Україна» як політична сила була похована і не йшла на вибори. І тому мені треба було переламати той внутрішній опір, зорганізований кількома людьми, бо там читалася тільки їхня кар’єра.

Але наш союз з УНП, КУН та трьома десятками громадських організацій таки відбувся. І коли ми вийшли на вибори, то мали низький рейтинг, хоча впізнаваність наша була однією з найвищих. Оскільки партія місяцями не заявляла свою претензію на участь у політичному змаганні, в людському середовищі склалося інертне ставлення до ймовірності виходу такого політичного проекту. Я думаю, що великої шкоди завдало і те, що так звана об’єднана опозиція, маю на увазі партію «Батьківщина», запустила викривлену уяву, що якщо хтось появляється з претензією на перемогу у виборах, то це політична сила, яка творить шкоду українській демократії або навіть Україні. Пішла така демагогія, яка дезорієнтувала дуже багатьох людей. Їм закладали думку, що бажано, щоб з демократичного кола вийшла тільки одна сила, і максимум голосів виборців дістались тільки їй.

Я не думаю, що так працює демократія, бо вона працює дещо по–іншому. Коли ви заходите в магазин і хочете купити сир, думаю вас не задовольнить прилавок, на якому лежить провладний пліснявий сирок та ще один опозиційний. Чи ви хочете купити хліб, думаю, вас не порадує один сорт на прилавку. Хай їх буде 15. Бо демократія починається з того, що ваші запити є індивідуальними, а ваш голос нікому не належить. Він є вашою власністю, він — у вашому серці. Тому коли настає 28 жовтня, то ви, користуючись правом вибору (а не відсутністю вибору), обираєте ту політичну силу, яка відповідає вашій системі поглядів. І тоді ви є учасником формування української політики, контролером влади, а не її лакеєм.

На жаль, «Батьківщина» довго мордувала спільноту тим, що треба «консолідувати» політичні сили так, щоб не було вибору. Тому ця бредова ідея досі живе в окремих колах виборців. Але я добре розумію, що Віталій Кличко поступив абсолютно правильно, коли не пішов із цією шайкою, а пішов на вибори окремо. Так само і партія «Свобода», наприклад, яка пропонує сьогодні політику радикальну. І хай у них не все мені симпатичне, але це і є право вибору. Так само окремо пішла і «Наша Україна». І це не політика проти когось, бо ми є конструктивна політична сила. Ми просто закликаємо націю вийти з формату війни, який сьогодні нав’язують їй «Батьківщина» і Партія регіонів. Це не продуктивні сили, у їхньому напрямі ми жодних здобутків серйозних не матимемо. Наша енергія має бути покладена на те, як сформувати порядок денний для країни, і навколо цього давайте вести дискусію. Бо демократія — не в тому, хто більше помиїв виллє на опонента, а в тому, щоб змагатися планами.

Симпатії до «Нашої України» зросли в рази

— Вікторе Андрійовичу, у «Нашої України» був низький рейтинг, наскільки зараз зросла електоральна підтримка виборців?

— Так, ми почали майже з нуля. Але лише за останній період набирали по відсотку щотижня. Тому можу стверджувати, що жодна політична сила не має такої динаміки за останні 3–4 тижні у прирості симпатій, як наш блок правих сил. Це я говорю спокійно і з переконанням. Якщо ми цю динаміку збережемо, то виконаємо поставлене завдання. Ми сподіваємося на гідну громадську підтримку, якої достатньо для проходження в парламент. В окремих регіонах людські симпатії зросли у 5—8 разів. Думаю, це і підтверджує одне з найбільших переосмислень людей, про яке ми говорили вище.

— Окремі кандидати від «Нашої України» йдуть за виборчими мажоритарними округами. Які шанси вони мають? На скільки мандатів розраховує «Наша Україна»?

— Ми рахуємо, що якщо узяти список і мажоритарників, то чисельність нашої майбутньої фракції у парламенті буде досить переконливою. Врахуйте ще й те, що багато людей іде по округах як самовисуванці, котрі з різних міркувань зараз публічно не позиціонуються як наші кандидати. Це тактичний хід, з одного боку, з іншого — за два останні роки на мене і на мою політичну силу було вилито стільки помиїв... Зараз відбувається ревізія цих поглядів. До того ж чимало самовисуванців можуть приєднатися до нас уже у парламенті. Це ті люди, яким не мило консолідуватися з владою чи так званою об’єднаною опозицією, для яких не прийнятно підтримувати проект війни, які бажають проводити політику конструктивну і базову для України.

Висока явка виборців — захист від фальсифікацій

— Ви вже оцінювали закон про вибори як ганебний. Чи вдасться уникнути масових фальсифікацій чи, навпаки, завдяки цьому закону волевиявлення вже зараз можна вважати достроково сфальсифікованим, нелегітимним? Як про це заявляє об’єднана опозиція.

— Думаю, що це помилкові і безвідповідальні заяви. Ми можемо говорити сьогодні про виклики, про ризики, загрози зловживань тощо, які цим недосконалим законом сформовано, у тому числі й зусиллями так званої об’єднаної опозиції. Це як незаряджена рушниця, яка висить на стіні, і бувають випадки, коли раз у житті і вона стріляє. Мені здається, що цей закон запрошує до фальсифікацій, до порушень. Бо одним із лейтмотивів цього закону є криміналізація політичної системи. Оскільки так і не відбулося ревізії депутатської недоторканності, то вона залишається тією парасолькою, яка немов магніт притягує кола з кримінальним минулим, яких особливо цікавить ця парасолька, що дає життя без відповідальності перед законом.

Але хочу нагадати, що найкращим захистом від фальсифікацій є висока явка українців на виборчі дільниці. Найширша участь громадян у виборах, масова усвідомлена поведінка виборця це найбільша протиотрута проти будь–якого інструментарію, який може вжити влада чи на конкретній дільниці той чи інший кандидат. Якщо 36 млн. виборців прийдуть на дільниці, то це значно звузить коло для можливих зловживань з боку влади, у тому числі місцевої, якихось політичних, громадських чи корпоративних структур чи з боку окремих самовисуванців. Бо чим вища явка, тим менше шансів для фальсифікацій.

Тому я закликаю всіх учасників виборчого процесу спрацювати на те, щоб українські вибори відбулися, бо це найкраща точка у відносинах між політичними силами через чесний законний виборчий протокол. Якщо ми всі разом, починаючи з влади, цей іспит не складемо, на нас чекають роки нестабільності, роки, які відкинуть нас від здорових європейських процесів. Іншими словами, якщо ми не робимо вибір через вибори, у нас альтернативи немає, ми приречені повертатися у вчорашній день, приречені продовжити депресію. Тому я закликаю владу, опозицію та виборців відчувати відповідальність за долю України і зробити все можливе для того, щоб парламентські вибори 28 жовтня відбулися чесно.