Виступ Леоніда Кожари на міжнародній конференції "Позаблокова політика України у європейському контексті", Дипломатична академія МЗС України, 12 вересня 2012 р.

Проголошення позаблоковості України – одна з ключових подій двох десятиліть історії української незалежності у сфері зовнішньої політики.

Позаблоковість була наріжним каменем, на який спиралася зовнішньополітична платформа Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року. Мені особисто приємно, що цей пункт був виконаний у перші ж півроку його президентського терміну.

Позаблоковість не була лише обіцянкою Януковича власному електорату. Це було зобов"язання перед всією країною.

Позаблоковість – одна з ключових тем, яка об"єднує весь український народ і не викликає жодного несприйняття у суспільстві.

Давайте подивимося: пройшло вже два роки з прийняття закону "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики". Згадаймо разом: за цей час чи хтось із більш ніж 40 мільйонів українських громадян вийшов на вулицю із плакатом "Вимагаю скасування позаблоковості"? Жодного протесту не було і не буде. Український народ повністю підтримує цей курс.

За цей час немало критикували сам термін "позаблоковість". Насправді він не має жодного стосунку до блокової політики. В українській мові він лише відсилає нас до виключно важливого засадничого документа, на якому базується українська державність - Декларації про державний суверенітет. Поняття позаблоковості означає«невходження у військові союзи», воно вживається у міжнародній політиці і є одним із різновидів нейтралітету.

Термін "невходження у військові союзи"вживається або вживався у зовнішньополітичних документах таких європейських країн як Швеція, Фінляндія, Кіпр. Крім того, Мальта визначає власну безпекову політику як "нейтралітет, що втілюється у позаблоковості".

Отже, неприєднання до військових союзів є шанованою, освяченою часом, істинно європейською традицією у сфері політики безпеки. Проголосивши позаблоковість, Україна потрапила у цілком пристойну компанію європейських країн.

Позаблоковість України була схвально сприйнята міжнародним співтовариством. Не існує жодної міжнародної політичної заяви, в якій би яка-небудь країна виступала проти позаблоковості Києва, або висловлювала жаль з його приводу. А попередня політика, як відомо, закінчилася "холодною війною" з Росією та розколом європейських країн у питанні членства Києва в НАТО.

Не справдилися панічні прогнози про те, що нібито позаблокова Україна потрапить у якусь сіру зону. Насправді ж позаблоковість покращила міжнародне становище України, вивіла країну з передового фронту протистояння між Сходом та Заходом в дусі "холодної війни".

Один лише приклад. Із січня наступного року Україна вперше в історії головує в Організації з безпеки та співробітництва в Європі. Це – і велика честь, і одночасно велика відповідальність.

Давайте чесно спитаємо самі в себе: чи стало б це можливим, якби Київ продовжував і надалі старий курс на входження до НАТО? Відповідь – очевидна. Та й не відкриємо жодної таємниці, якщо згадаємо, що попередня влада головуванням в ОБСЄ взагалі не займалася і навіть заявки не подавала. Бо всі сили, як знаємо, були кинуті на отримання ПДЧ.

Позаблоковість не позначилася жодним негативним чином на взаємодії України з НАТО.

Україна самостійно визначає параметри співпраці з Альянсом, самостійно приймає рішення про участь у його військових операціях. Ми продовжуємо участь в операціях НАТО в Косово, Афганістані та в операції "Активні зусилля" у Середземномор"ї. З наступного року фрегат "Гетьман Сагайдачний" візьме участь в операції з боротьби з піратством "Океанський щит".

Візьмімо лише 2010 рік – рік проголошення позаблоковості. У цьому році Україна першою з партнерів долучилася до Сил реагування НАТО, першою з партнерів започаткувала співробітництво з Альянсом з питань кібернетичного захисту. Київ активно взаємодіє з НАТО щодо глобальних викликів безпеці, і позаблоковість цій взаємодії не заважає.

Один з аргументів проти позаблоковості полягав нібито у необхідності його закріплення шляхом надання Україні міжнародних гарантій. Це, до речі, не є обов"язковим: дві північні країни – Швеція та Фінляндія – не входять до військових союзів та чудово обходяться без будь-яких зовнішніх гарантій безпеки.

Але якщо серйозно говорити на цю тему, зрозуміло, що будь-яка країна не може вимагати гарантій безпеки від інших країн, з якими в неї відносини, як кажуть, на "нулі".

Проголошення позаблоковості призвело до значного прогресу і в питанні міжнародних гарантій.

Вже після 2010 року були підписані два важливі двосторонні документи: Декларація про зміст українсько-російського стратегічного партнерства та Спільна декларація про встановлення і розвиток відносин стратегічного партнерства між Україною та Китайською Народною Республікою.

У першому документі сторони підтвердили відданість Будапештському меморандуму 1994 року та відзначили, що "вибір України на користь неядерного й позаблокового статусу робить важливий внесок у забезпечення військово-політичної стабільності й зміцнення атмосфери довіри в Європі та світі".

У другій декларації китайська сторона зобов’язалася "не застосовувати та не загрожувати застосуванням ядерної зброї проти України як держави, що не має такої зброї".

Поза будь-якими сумнівами, поява цих двох документів була б неможливою, якби Україна не проголосила позаблоковість та продовжувала дотримуватися попереднього зовнішньополітичного курсу.

Сьогодні всі визнають: ймовірність зовнішньої агресії проти України є вкрай низькою. А згадаймо осінь 2009 року: скільки було політиків та експертів, серед яких і ті, що сидять сьогодні у цій залі, які серйозно обговорювали можливість "гарячих" військових дій між Україною та Росією!

Думаю, сказаного досить, аби зробити висновок про те, що в осяжному майбутньому ніякої альтернативи позаблоковості України немає. Позаблоковість становить міцну основу української зовнішньої та безпекової політики на роки та десятиліття наперед.

Продивіться, будь-ласка, програми партій, які мають шанс пройти у нову Верховну Раду. У жодній з них ви не побачити вимоги про скасування позаблоковості або про відновлення курсу на членство в НАТО. Це вже не актуально. Якщо б і знайшлась політична сила, яка б зважилася на подібну ревізію, народ би її однозначно не підтримав.

Зрозуміло, що конкретне наповнення позаблокової політики України буде завжди відповідати вимогам часу та конкретної міжнародної ситуації. І ми тут розраховуємо на досвід наших партнерів – нейтральних та позаблокових країн Європи.